Легка втома одразу розвіялася, коли автобус прибув до підніжжя Чернечої гори. Ось і ми, твої онуки і діти, приїхали вклонитися тобі, Тарасе.

Коли обирали ще з початку вересня свій краєзнавчий маршрут, зійшлися одностайно на думці — їхати треба до могили Кобзаря, бо вже давно не були, бо є потреба доторкнутися до святині, звірити свої думки і помисли з Тарасовими, і не де-небудь, а саме там, де покоїться душа України.

Тарас дивиться похмуро на нас, ніби думає:
— А що ви за цей час зробили для Батьківщини?
— Тарасе, — відповідаємо подумки, — працюємо чесно, самовіддано, навчаємо діточок. Ми не зневірились! Продовжуємо, як ніхто, сподіватися, що колись прийде «благословен той день і час», коли «запануєм і ми, браття, у своїй сторонці».

А люди все піднімаються і піднімаються до місця паломництва, кладуть квіти, торкаються пам’ятника, щоб набратися сили від Шевченка, щоб відродити в собі той волелюбний могутній дух, який передано пращурами. Ніби очищені їдемо додому. Жовтень уже запалив осінні вогнища у лісах. З автобуса милуємося багряними лісами. Завтра дорога знову нас поведе до рідної двадцять другої школи, де під каштанами ми розсіємо набрану за традицією землю зі святого місця.

Учителі – учасники краєзнавчої екскурсії