1 вересня я наче повернулася в дитинство. У рідній школі пролунав перший дзвоник – і я прийшла до рідних стін школи, але вже не в якості учениці, а в іпостасі майбутнього вчителя. Коли нам, студентам педагогічного університету, сказали проходити практику, я не сумніваючись обрала рідну школу. Саме першого вересня я познайомилася з чудовими дітьми – учнями 10 класу. Ці діти мене ще більше надихнули стати вчителем. З ними я провела місяць, в якості вчителя і класного керівника. Ми проводили позакласні заходи, уроки, відвідали Алею Слави, вшанували загиблих героїв АТО. Уроки з учнями я проводила із вчителем-предметником Наталією Вікторівною Алішкевіч. Ваші поради і настанови мені дуже допомогли в досягненні поставленої мети.

Учні 10 класу стали мені як рідні. Я буду за вами дуже сумувати. З класним керівником Вікторією Олександрівною Дунаєвою у мене склалися дружні стосунки. Саме вона була і моїм класним керівником в роки навчання в рідній школі.

Я дуже вдячна всьому педагогічному колективу за доброзичливе ставлення, за ваші настанови, за те, що ви мені допомогли освоїтися в школі і відчути себе майбутнім вчителем.

Дуже вдячна Борису Стефановичу Набоці за те, що він відгукнувся на моє прохання та організував практику в моїй рідній школі. Мені було надзвичайно приємно, що директор з такою увагою та турботою поставився до мене, до моєї практики. Також великі Вам спасибі, за те що три роки тому саме Ви надихнули мене стати вчителем. Тому що тепер я точно знаю, що робота вчителя – найкраща в світі.

Вероніка Панасенко